Заньковецька: «Євангеліє мого акторства – самій пережити чужий біль»

Марія  Заньковецька:  «Я люблю народні пісні і танці. За ними я бачила горе і сльози. Багато сліз, багато горя. Коли була ще дитиною, я помічала тайні сльози. Мені було вісім років, і вони не боялися мене, ті страждальці. І лише одне просили – зберегти тайну. Я довго берегла цю тайну, і тільки з’явившись на сцені,  розповіла людям про ці сльози. І вони повірили в мою правду» 

   Марія Костянтинівна Заньковецька — українська акторка і театральна діячка, провідна зірка українського театру кінця XIX — початку XX століть. Народна артистка Української РСР.

     Марія Костянтинівна  народилася  4 серпня 1854 року в селі Заньки, нині Ніжинський район, Чернігівська область. Була п'ятою дитиною у багатодітній родині збіднілого дворянина надвірного радника, судді Костянтина Костянтиновича Адасовського та міщанки з Чернігова Марії Василівни Нефедової. 

    Батько Марії мав чудовий голос — баритон, а Марія — сильне меццо-сопрано. Удвох вони часто влаштовували для гостей свого дому в Заньках сімейні концерти. Артистизм, здібність до перевтілення,  хист до розіграшів були притаманні Марії з раннього дитинства.

     З десяти років Марія почала навчання у приватному пансіоні Осовської у Чернігові, грала у аматорському театрі Ніжина, мріяла бути співачкою. У сімнадцять років вийшла заміж за офіцера артилерії Хлистова. Разом з ним поїхала на місце служби у Бесарабію,   у фортецю Бендери, де відбулося знайомство з унтерофіцером Миколою Тобілевичем, який пізніше став актором Садовським і одним із засновників українського театру.

Вперше в Києві.

   Спогади очевидця: «Глянути навколо: театр повнісінький. Скрізь навколо по ложах майоріло українське вбрання: стьожки, намиста, вишивані сорочки. Вистава закінчилася, завіса впала. А збурені почуття  не спадають, а наростають до гучного вибуху. Ось воно: стародавнє, рідне. Воскресло тут, на сцені і з’явилося так, ніби і не вмирало. Ми тоді відчули, що доля українського театру таки всміхнулася. Ми обожнювали наших артистів. Мало сказати  - геніальні артисти, вони були глибоко народні. Хто вчив їх? Ніхто. Хто міг усьому навчити? Ніхто і ніхто. Це сама історія кристалізувалася в них і ожила. Це були громадські діячі»

В Петербурзі

    Сезон 1886 року трупа грала без участі Кропивницького. У нього були інші плани та наміри. Він задумав зробити нечувану справу: повести трупу, яка грала українською мовою до Петербурга, до царської столиці. Їхали засвідчити Петербургові, що слово українське ще живе.  Воно знову оживає і сміється знову.  І дійсно, слово українське зазвучало у столиці і сколихнуло всю громадськість. Слава трупи зростало кожного дня. Квитки на вистави продавали за тиждень раніше. Вся вулиця Мойка, що вела до каси театру була запружена людом усяких рангів так, що проїзд по ній припинився. А поява у театрі імператора була подією нечуваною. Вибух симпатії захопив весь Петербург, бо зі сцени повіяло життям. Скептичні петербуржці охоче проливали сльози разом з Харитиною, а після постановки «Наймички» творилося щось неймовірне.

Цар залишився задоволеним виставою. Кричав: «Браво!» а після захотів поговорити з акторами у своїй ложі: «Я говорю відверто: іншої такої актриси не бачив! Заньковецька – феномен! Трупа доказала, що в них є таланти, є вміння грати, є свій ансамбль, і навіть свого роду – школа».   Він запропонував зіграти другу виставу у Маріїнському імператорському театрі.

    Малоросійська трупа остаточно заполонила  столицю. Гра  акторів, режисура, декорації і музика – все було на рівні столичних театрів і тільки цензура обмежувала репертуар народною, побутовою тематикою.

Заньковецька: «Я відчувала всім своїм єством, що беру участь у великій національній справі. Життя моє було переповнене»

 

 Миргород:   «Залишайтеся  усім  кіятером  у  нас»

        Миргород ще зберігав колорит гоголівських часів, хоча  головна вулиця з її знаменитою калюжею вже була забрукована. В кучерявих садках стояли чепурні хатки, майже всі під солом’яними стріхами. Театрального приміщення в Миргороді не було. Влітку його заступав довгий сарай з дірявим солом’яним дахом. У сараї було обладнано невеличку дощату сцену і партер із тридцяти вкопаних у землю лав.

    Розклеєні на парканах і стінах будинків  афіші про приїзд української трупи, чутка про артистку,  яка грала в Петербурзі перед самим царем  викликали надзвичайне пожвавлення.  Всім бажаючим потрапити на спектакль в сараї  не вистачило місць. І багатьом довелося дивитися виставу , стоячи під стінами.  Ті, хто не міг пробратися до середини, оточили сарай  з усіх боків і слухали виставу. Спритні хлопці  залазили на дах, роздвигали солом’яну  крівлю та дивилися спектакль зверху.   І що вони бачили: своє справжнє життя, свою правду, свої скривдження і страждання.

Спогади очевидця: «Успіх. Надзвичайний успіх. Заньковецька була неперевершеною. Про такий образ наймички можна тільки мріяти. На сцені була не артистка в ролі Харитини, а справжня Харитина. Щира, чесна сільська дівчина.  Скільки простоти,  невимушеності, правдивості. Ні, тут мало сказати  -   великий талант, це вже геніальність.  Кожен з нас мусить повісити у своїй хаті портрет Заньковецької поряд із портретом нашого безсмертного Кобзаря Тараса Шевченка».

Заньковецька: «Я  вірю в краще майбутнє рідного народу»

Географія гастролів: Київ, Одеса, Харків, Москва, Петербург, Крим, Ростов, Воронеж, Тамбов, Вільно, а після з’їзду театральних діячів в Петербурзі 1897 року трупа виїжджала у   Кутаїсі, Тифліс.

Заньковецька:  «Коли я думаю про своє покликання, то не боюся життя»

 

      Офіцер  артилерії Олексій Хлистов мав намір одружитися, він  обіцяв норовливій  дівчині співчуття  її прагненням та свободу, яка б дала Марії здійснити мрії, реалізувати свій талант. Але коли взяв шлюб, то став поводити себе, як звичайний чоловік, тобто тримати жінку поруч, також  закон забороняв жінці без дозволу чоловіка їхати в інше місто. Коли все ж таки під натиском товаришів відпустив її грати у театрі, то заборонив «ганьбити»  прізвище  Хлистова. Так само вчинив і батько. Тому Марії Хлистовій, у дівоцтві Адасовскій довелося взяти псевдонім Заньковецька, за назвою села, в якому народилася. 

     Тоді ще ніхто не знав, що вона геніальна  актриса, що  в плеяді великих жінок України її ім’я буде займати почесне місце.

    Потім було символічне заручення з театром із перснем від Марка Кропивницького, офіційне розлучення з чоловіком  і  одне на все життя кохання з Миколою Садовським, за  якого  не мала права вийти заміж.  Доля дарувала Марії  любов, яка несла їй і щастя,  і біль, і невідомо, чого більше.

   Коли Марії дорікали, що вона багато грає нещасних жінок, то на захист стала Леся Українка стверджуючи, що  у світовій літературі, мабуть,  і  нема такої теми, яка зрівнялася б із темою нещасного кохання, а ще  вказала на великого батька нашого Тараса Шевченка, що  звернув увагу на дівочі сльози,  розкрив своїм талантом трагедію жіночої долі.

    Протягом  двадцяти семи  років Марія Заньковецька і Микола Садовський  були невінчаною парою, та поруч із коханням завжди були зради, сварки, спроби самогубства, втечі з гастролей, примирення на очах у всієї театральної спільноти, виховання сина Садовського від коханки — бути феміністкою у ті часи було нелегко,  як і  просто жінкою. Коли зрештою вони в 1907 році разом створили в Києві перший стаціонарний театр України й актриса взялася готувати молодь до нової сцени — світла подія також обернулася на зле: Садовський закохався в юну фам фаталь Марію Мінченко.

 

      І  це стало останньою краплею: Марія Заньковецька 1909 року, відзначивши 25-річний ювілей творчості, залишила театр Садовського і його самого. Решту життя вона віддала іншим сценам: виступала в мандрівних трупах; допомагала Гнатові Юрі організувати гастролі Гуцульського народного театру, надавши під заставу всі свої коштовності; організувала власний театр "Українська трупа під орудою Марії Заньковецької" і першою дістала звання "Народної артистки УРСР".